"Колись ми вчилися тому, як тиснути руку, кому першому заходити в ліфт, як правильно вітатися і якої довжини має бути сукня на офіційних прийомах. Настав час забути це все. Настав час відчувати серцем. Настав час обережно дихати. Настав час тренувати чутливість. Настав час бути саперами, коли рухаємось серед людей. Серед людей, які живуть під час війни."
У ці важки часи, які ми зараз проживаємо, ніщо не є настільки важливим, як доброта - підтримка, піклування одне про одного, терпимість та небайдужість.
Доброта може змінювати світ, робити його яскравішим і теплішим для всіх, хто має щастя перетнути ваш шлях. Сьогодні, у світі, де кожен день приносить нові випробування і спокуси, бути добрим - це не тільки можливо, але й необхідно. Чому це так важливо і як ми можемо зробити світ кращим, бути добрішими у розповідях героїв цієї статті.
Ольга Руднєва
"Чоловік на касі зривається після того, як дівчина за прилавком не може знайти цигарки, в які він тиче пальцем. Черга з засудженням дивиться на нього. Коротка перепалка, і зривається дівчина за прилавком. Черга розділилася, і тепер хтось з засудженням дивиться на нього, а хтось на неї. Його на вулиці чекає військова машина, поряд з нею лежить телефон, в якому вже три доби нема відповіді на одну смс: «все добре?»
Коли я працювала в сфері ВІЛ/СНІДу ми постійно казали, що маємо ставитися до кожної людини, як до людини, яка потенційно може мати ВІЛ. Часи, в яких ми живемо зараз, диктують ставитися до кожної людини, як до людини, яка потенційно може мати травму війни. Для цього не обовʼязково бачити шрами, не обовʼязково сидіти в кріслі колісному або стояти на протезі.
Не всі травми війни можна побачити. Не кожен військовий носить військове. І не кожен в військовому - військовий. Наявність форми - не означає наявність травми, так само, як і відсутність форми не означає відсутність травми.
Не кожна людина, яка має травму, усвідомлює, що має травму. Не кожен, хто вважає, що травмований, насправді травмований. Але і перший, і другий може мати наслідки травми.
Травма війни не обовʼязково має статися з тобою. Вона може статися з найближчою людиною. Отже, це і твоя травма. Втрата не обовʼязково може бути твоєю. Втратити може найближча людина. Отже, це і твоя втрата. Не всі травми і втрати мають миттєві наслідки. Іноді наслідкам потрібен поштовх. Ще більший біль, ще більша втрата, необережне слово або нагадування. Не всі миттєві «продукти» травми і втрати мають очевидні для нас наслідки. Іноді наслідки очевидні всім, окрім нас.
Не можна написати на чолі: «в мене травма. Я потребую уваги» Як і не треба казати тим, хто поряд: «в тебе травма. Ти потребуєш уваги»
Колись ми вчилися тому, як тиснути руку, кому першому заходити в ліфт, як правильно вітатися і якої довжини має бути сукня на офіційних прийомах. Настав час забути це все. Настав час відчувати серцем. Настав час обережно дихати. Настав час тренувати чутливість. Настав час бути саперами, коли рухаємось серед людей. Серед людей, які живуть під час війни." (@rudnieva_olga)
Андрій Федорів
"У 2012-2014 я переживав сильну особисту кризу через смерть першої дружини. Тоді мені здавалось, що я так круто все розрулюю. Що я прям скеля й антикризовий титан. Пройшло 5-10 років. Я дивлюсь назад, на те як я себе поводив, які рішення приймав, як будував стосунки. Що сказати? Людина в неадекваті. Мікс з істерики, депресії, втоми, відчаю та пекучого бажання жити життя. Якось поступово я з цього вирулив. Всі пробачте, всім дякую за розуміння та підтримку.
До чого я? Зараз «Й****лись всі». Сказав мені знайомий психолог. За 1,5 роки немає!!!!! серед нас людей в нормі. Навіть ті, що круто тримаються й про себе кажуть, що вони супер ок. Не вірте. Тому. Я почав застосовувати презумпцію неадекватності.
В будь яких позаштатних ситуаціях - дискусія, конфлікт, срач, ще щось - нагадую собі, що треба видихати та ставитись до іншої сторони з розумінням, співчуттям, а також очікуванням небезпеки та ескалаціі на рівному місці. Намагаюсь не реагувати. Не стартувати. Не ризикувати. Так буде краще всім. Але це складно. Бо. “Й****лись всі». Не тому, що вони (ми) погані. Момент такий." (@andriyfedoriv)
Олена Зеленська
"Премія Clinton Global Citizen Awards, заснована родиною Клінтонів у 2007 році, відзначає людей, які своїм баченням і лідерством надихають суспільства всього світу й доводять, що, співпрацюючи, можна досягти великих змін. Сьогодні маю честь прийняти цю відзнаку від імені всіх українців і за всіх українців, бо сьогодні кожен у моїй країні є відданим лідером.
Мати, яка веде дитину до школи, а потім поспішає на роботу після безсонної від повітряної тривоги ночі. Вчитель, який веде урок – часто в бомбосховищі, дистанційно, у небезпеці, але все одно викладає. Рятувальники та лікарі, які поспішають до постраждалих від обстрілів. Героїчні чоловіки й жінки, які стоять на передовій, щоб не пустити загарбника до своїх домівок, міст, а також не пустити агресію далі у світ. Ці справжні лідери, які взяли на себе відповідальність за своє життя, країну та за збереження безпеки у світі, – мої співвітчизники. Дякую їм та від їх імені за цю нагороду.
А ще лідер той, хто приходить на допомогу... Наш світ глобальний. У ньому все пов’язане. І всі ми стаємо лідерами, коли приходимо на допомогу, коли нам не байдуже." (@olenazelenska_official)
Ярослава Гресь
"Ще ніколи довкола мене не було так багато людей. Ще ніколи я не відчувала себе такою самотньою. Я пишу цей текст, тому що думаю, може й у вас так? Може, ці слова комусь знадобляться. Може, вони щось змінять бодай в одному житті. А значить — будуть немарними.
Велика війна нанесла великі рани. Видимі — знищені життя, знищені міста. Наше найбільше горе. Але є ще рани невидимі, не проговорені, не визначені, які потроху знищують зсередини. Тож, дозвольте я висловлю одне припущення. Назву звіра на його ім’я. Ми стали дуже самотніми.
Не стає сил на щирість, а на нещирість тим більше. Тому переважна більшість емоцій залишається в тобі. Ти сам з собою в діалозі. Тут порадів, тут посумував. Сам собі поаплодував, сам себе насварив. Всім не важливим не ділишся, бо дрібʼязкове. Не хочеш собою напружувати. Вирішиш сама. Всім важливим теж не ділишся, щоб не відволікати, не висувати в моменти, коли є справжні проблеми. Силою не ділишся, щоб не наврочити. Слабкістю не ділишся, бо її без тебе вистачає. Нащо множити. Все між вами — тобою і твоєю самотністю.
Так вийшло, так сталося, що навіть в родинах люди стали самотніми. В компаніях друзів. Самотність ховається за спільними вечерями, за вечірками, за красивими сторіс, де всі сміються. Але якщо придивитися. Якщо придивитися до очей, то у віддзеркаленні — вона.
Я майже два роки постійно в дорозі. Скільки нас таких? А скільки людей відірвані від свого дому, дітей, коханих взагалі. І розриває туга, оцей смуток, що тобі немає з ким розділити такі прості речі — сонце сідає, сніг іде, дивись яка велика калюжа, а от пес у смішному жилеті такому самому, як у його хазяїна, разом із ним зайшов в аптеку — дивись як кумедно. Дивись. А довкола нікого немає. І пес, і сніг стають тільки твоїми. Твоїми та твоєї самотності.
Я не жаліюся, ні в якому разі. Я спостерігаю за цим відчуттям і приймаю його з повагою. В такий час живемо. Але я хочу сказати вам, якщо поруч є людина, якщо поруч є хтось, хто робить вас живим — тримайтеся, тримайтеся разом.
Зізнайтеся тим, кого ви любите в усьому. Коли добре - кажіть, що добре. Коли погано - кричіть про це. Може ви будете виглядати недолуго, нехай! Але будете чесними. Не ховайтеся, не бійтеся. Не дайте самотності стати вашою єдиною довіреною особою.
Якщо є хтось дорогий вам, а ви все ніяк не дозрієте це визнати - скажіть, скажіть зараз, бо невідомо скільки того життя. Я бачила як на вокзалі хлопець біг за потягом і кричав: я ніякий не твій друг, виходь за мене. Немає нічого красивішого за відчайдушну сміливість.
Якщо є з ким пережити цей сніг, якщо є з ким поговорити ні про що, якщо є людина, з якою можна сміятися від того, який смішний її сміх - будь ласка, будьте щасливі.
Будьте щасливі. Будьте наповнені. Будьте радісні, нехай і стишеною радістю. Будьте. Не впустіть. Будьте разом. Велика війна це ще й велике кохання.
А якщо немає любові або постійна відстань від неї заповнюється прірвою самотності, спробуйте розказати про свої почуття бодай комусь. Спробуйте дати їм волю. Випустити звіра, щоб не їв вас зсередини. Наберіть маму. Зізнайтеся другу. Та хоч незнайомцю в потязі. В барі. В офісі. На касі в супермаркеті. Комусь розкажіть про те, що у вас всередині, не думаючи, як ви будете виглядати зі сторони, що про вас подумають. Це немає значення. Стане легше. Правда. Стане сил йти далі.
Я пишу ці рядки і величезна бетонна плита ніби сповзає з мого серця. Ми всі стали дуже самотніми. Але ми все ще можемо зцілити одне одного." (@yaroslava.gres)
За матеріалами в Instagram
