Ярослава Гресь: "У фільмі «Барбі» є маніфест, ключова промова героїні на ім’я Глорія, в якій вона говорить про те, що «ви повинні бути худою, але не дуже худою. Ви повинні вести за собою, але ви не можете пригнічувати чужі ідеї. Тобі має подобатися бути матір'ю, але не говори постійно про своїх дітей. Ви повинні залишатися красивою для чоловіків, але не настільки красивою, щоб спокушати їх або загрожувати іншим жінкам" і так далі по тексту. Що я вам скажу
Глорія вкачує правильні речі про стереотипи, з якими живуть жінки, але вона б втратила усе своє красномовство, якби зрозуміла скільки додаткового лайна накладається на українських жінок під час великої війни.
Почнемо з головного. Ви маєте бути прикладом для всього світу. Тобто прикладом мужньості, витримки і звісно, краси. Де б ви не спали, в метро, в багажнику машини чи в бомбосховищі і скільки б ви не спали, зранку ви маєте вдягти своє найкраще обличчя. Усміхнутися і сказати: «я з усім впораюся, починаємо новий день!» Звісно, гарною потрібно бути в міру. Бо занадто гарною бути недоречно. І занадто усміхненою. Тож усміхайтеся, але не веселіться.
Ви маєте бути емпатичною. Відстоювати свою точку зору, але не агресивно. Не дозволяти собі зайвого. Особливо постів зі словами з трьох літер, а також на б…, п…, і звісно, все що присвячено р…. Бо за таке пристойні соцмережі виплюнуть вас, як випадкову кісточку з вареника з вишнею.
Що ще. Ви маєте бути голосною, але не занадто голосною, бо тоді буде здаватися, що ви думаєте, що ваші проблеми важливіші, ніж у інших страждаючих країн. Ви можете просити про допомогу, але так, щоб це не було нав’язливо. І щоб не почули у відповідь, не виглядати незадоволеною. Ви взагалі не можете бути незадоволеною.
Ви мусите вміти все, бо такий час. Давати собі раду, ніби ваша бабця була Мері Попінс, і мама була Мері Попінс, і ви теж нормальний такий попінс, який на раз-два готує, доглядає, втішає, керує, стрибає в потяги, машини, літаки, таскає валізи, переноски з собаками, кішками, папугою та акваріум з золотою рибкою і з усім цим скарбом починає жити з нуля. Не один раз, якщо потрібно. Але залишається жіночною ніжною квіткою. Адже дивіться пункт 1 - ви маєте надихати світ. Бо якщо ви перестанете його надихати, світ перестане допомагати, а що тоді станеться, навіть уявити страшно. Парадокс, але в забігу довжиною вже майже півтора роки, переважна більшість українських жінок ЦЕ РЕАЛЬНО вигрібають.
Нещодавно я дуже чітко усвідомила, що в своїй уяві я сприймала велику війну як спринт. Я бігла з усіх сил. Але це не спринт, це, бляха, марафон довжиною з екватор. Тож я зрозуміла, що якщо я хочу добігти, я мушу прийняти свою слабкість. Прийняти, що іноді я можу облажатися. Ми усі можемо. Не встигнути на потяг, наробити дурню, провтикати щось важливе, не впоратися з викликом за кордоном, не бути достатньо вдячними, не вигрести нічні сирени, які переривають сон і ти як зомбі намазуєш руки замість крема зубною пастою, не нафарбуватися, бути так собі мамою, бути повний-відстій-другом, заплакати на зустрічі, не підтримати тих, кого ми любимо правильно та вчасно, бо ми просто ЗАДОВБАЛИСЯ. Ми дуже втомилися. Хоча можемо не подавати виду.
Тож час від часу я знімаю цю білу перуку, відкладаю свій меч амазонки, і плачу, і жалію себе, і приймаю свої помилки, і їм велику білу булку і думаю, що мені чхати, що там подумає увесь білий світ. Я роблю це просто, щоб не зламатися. Просто щоб через цю слабкість віднайти сили на завтра. Щоб завтра знову, як і кожна із вас, надихати світ."
Автор Ярослава Гресь - матеріал зі сторінки @yaroslava.gres
