Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, що розташувався у самому серці Києва, береже в своїх стінах неймовірну колекцію – спадщину подружжя Ханенків, яке присвятило життя збиранню шедеврів світового та українського мистецтва.
Богдан та Варвара Ханенки – не просто імена, викарбувані на фасаді цього музею. Це історія щирої любові до прекрасного і безмежної щедрості та меценатцтва. Їхній життєвий шлях, спільні мрії та неустанні пошуки вражають уяву, а колекція, яку вони збирали протягом 40 років, і досі зачаровує й надихає.
Хто ж вони, ці Ханенки, і яким чином їм вдалося створити одну з найвидатніших мистецьких колекцій в Україні? Запрошуємо вас зануритися в захопливу розповідь про життя та діяльність цього видатного подружжя, про їхню колекціонерську пристрасть та вагомий внесок у скарбницю української культури.
Богдан Ханенко народився у родовому маєтку у селі Лотоках на Чернігівщині 1849 року. Він походив із давнього українського роду, серед представників якого – гетьман Правобережної України Михайло Ханенко. Через три з половиною роки неподалік, у місті Глухові на півночі сусідньої Сумщини народилася Варвара. Вона була старшою донькою у великій і діяльній сім’ї найзаможнішого українського підприємця й видатного філантропа Ніколи Терещенка. Лише в Києві на рахунку Терещенків була левова частка закладів соціальної та культурної сфери: лікарні, притулки, університети, гімназії, музеї, храми.
За чверть століття Богдан і Варвара побралися у Петербурзі, де Ханенко працював адвокатом після завершення навчання на юридичному факультеті Московського університету. Ще у Петербурзі Ханенко захопився збиранням творів західноєвропейського малярства та ужиткового мистецтва та особисто був знайомий з художниками Шишкіним, Айвазовським та Куїнджі. Член петербурзького Товариства заохочення художників, завсідник зібрань митців, колекціонерів і меценатів - він уже тоді мріяв про власну художню колекцію. В душі дружини його задуми знайшли найщиріший відгук, так як обоє були тонкими цінителями справжнього мистецтва.
У свою весільну подорож по Італії Ханенки придбали перші раритети, які поклали початок унікальній колекції предметів мистецтва, із якої пізніше народилося п’ять музеїв.
"Я одружився і з дружиною їздив за кордон; по дорозі ми оглядали картинні галереї та музеї Відня, Венеції, Болонії, Флоренції, Риму та Неаполя. Тут я вперше ознайомився з пам'ятниками культури та мистецтва стародавнього світу, доти мені незнайомими", — згадував Богдан Ханенко.
Працював Богдан Ханенко спочатку у петербурзькій адвокатурі, потім – при департаменті юстиції, а 1874 року був рекомендований петербурзькою міською Думою на мирового суддю. Професіоналізм і високі моральні риси допомогли молодому правникові швидко набути авторитету. За два роки його було запрошено на службу до Варшавського окружного суду, де він пропрацював упродовж 5 років. Та на цьому й уривається так успішно розпочата кар’єра юриста – у 32 роки Богдан Ханенко вийшов у відставку та залишив державну службу. І хоч довічно лишився почесним мировим суддею, його інтереси вже лежали в царині просвіти та мистецтва.
Деякий час Ханенки ще мешкали у Польщі, потім подорожували Німеччиною, Францією, Італією, Іспанією та Австрією, поповнюючи свою мистецьку колекцію.
"Зі вступом на посаду мирового судді, мої матеріали порівняно збільшилися, і я отримав можливість дещо витрачати на купівлю художніх предметів та картин. Звичайно, купувати я міг тільки те, що було дешево і тому коло моїх придбань було обмежене", — писав Богдан Ханенко.
На початку своєї "кар’єри" колекціонера, Богдан Ханенко не мав достатньо коштів, щоб купувати та утримувати у себе певні роботи. Він їх купував та перепродавав.
"Продаючи картини, я натомість купував інші, насолоджувався ними, вивчав їх і за цим знову замінював новими. Така купівля-продаж картин принесла мені велику користь тим, що навчила вивчати та оцінювати картини та близько ознайомила мене з гідністю та недоліками багатьох художників".
Проживаючи за кордоном подружжя знайомиться з найбільшими художніми галереями Італії, Німеччини, Франції. Познайомившись з відомим ученим-географом, колекціонером і авторитетним знавцем голландського малярства XVII ст. П.Семеновим-Тян-Шанським, Ханенки стають активними учасниками європейських аукціонів, зав’язують стосунки з антикварами Парижа, Рима, Флоренції, Відня, Берліна, Мадрида, Мюнхена, Варшави, Неаполя. Формуючи колекцію, вони консультуються в професора Київського університету А.Прахова, Одеського – Е.Фон-Штерна, київського вченого М.Біляшівського, а також в іноземних фахівців.
Наприкінці 1880-х років родина Ханенків оселяється в Києві. Їхній вишуканий дім-палац, збудований на вулиці Терещенківській (тоді - Олексіївській), на земельній ділянці поруч з університетським садом, яку Нікола Терещенко подарував своїй дочці Варварі.
Особняк Ханенків нагадував італійський ренесансний палац і добре надавався для розміщення їхньої колекції. Вона налічувала близько 1200 творів західноєвропейського, єгипетського, візантійського, давньоруського, японського та китайського мистецтва. Серед іншого, в колекції були картини Белліні, Перуджино, Сурбарана, Давіда, Енґра, Ван Дейка, Веронезе, Джотто, Караваджо. А зібрана подружжям бібліотека з мистецтвознавства нараховувала 3 тисячі томів.
Знайомі і родичі подружжя Ханенків називали їхній будинок “Київським Ермітажем”. Самі ж Богдан та Варвара називали своє зібрання з великої літери – Музей. Його окрасою був “Портрет інфанти Маргарити” пензля Дієго Веласкеса, придбаний Ханенком у Берліні у лютому 1912 року. Архітектори Мельцер (екстер’єр) та Марконі (інтер’єр) лише виконували бажання замовників. Музей (відтепер Ханенки вважали збірку музеєм) було задумано як низку зал з окремими етноісторичними стилізаціями.
Так, “Зелений кабінет”, де розміщувалася середньовічна частина колекції, був псевдоготичного стилю з італійським каміном XV століття (придбаний у антиквара Сімонетті, він, за легендою, належав герцогам Урбінським), над каміном – намет із зірчастих полив’яних кахель, два крісла з італійського костелу XV століття, відповідно дібрані шафи-вітрини та стінне оббиття.
”Червона вітальня” була своєрідною оправою для малярських творів доби Ренесансу. “Дельфтська їдальня” імітувала голландський будинок XVII століття: з вітражами у вікнах, виробами дельфтського фаянсу на стінах, високими дубовими панелями. До речі, у цій залі на стелі М.Врубель намалював один з трьох гербів Ханенків.
„Золотий кабінет” репрезентував епоху Людовіка XIV: свічада певної форми, європейські меблі XVII століття, золоте ліплення, мармурові скульптури – погруддя Марії Антуанетти роботи Буазо та “Амури, що борються за серце” Гудона, дві вітрини із саксонською порцеляною, а як тло – чотири шпалери брюссельської мануфактури на тему подвигів Дон Кіхота.
У “Кабінеті карельської берези” меблі й мистецькі твори представляли добу російського класицизму. Вестибюль і сходи – у стилі Ренесансу, і навіть невеликий простір під сходами був оздоблений під “Лицарську залу”. Архітектура музею разом із меблями, стінним оббиттям, зброєю, посудом, іншими речами мала підкреслювати мистецько-стильові особливості експонатів, ніби продовжувати розмову “на задану тему”. Музей Ханенків був для киян справжнім “вікном в Європу”.
Богдан активно включається в культурне та суспільне життя міста. Цукровий бізнес, фінанси, державна законотворчість, благодійництво, народна освіта, історія мистецтва. 1896 року з ініціативи Богдана Ханенка було створене Товариство торгівельних шкіл. Ставши його головою, він переконав Державну скарбницю, міську владу, а також заможних буржуа (насамперед – тестя) в доконечній потребі фінансувати навчальні заклади, які готуватимуть економістів.
Чоловіча торгівельна школа була відкрита в Києві вже через кілька місяців після заснування Товариства, а перша в Росії жіноча – 1899 року. Жіночій освіті Богдан Ханенко приділяв особливу увагу (створив Фонд дамського комітету), вважав за важливе поряд з бухгалтерською справою навчати дівчат “практичного домоведення”, вміння ощадливо вести хатнє господарство. За цю діяльність Ханенко дістав ранг дійсного статського радника.
Про різноманітність сфер діяльності Ханенка свідчить також те, що він був головою правління Товариства бурякоцукрових і рафінадних заводів братів Терещенків, Головою Київського комітету торгівлі та мануфактур, членом Державної ради правління Південно-російського землегосподарчого синдикату, головою Товариства поширення комерційної освіти в Києві, членом головного управління Червоного Хреста, Київського біржового товариства, почесним членом Петербурзької Академії мистецтв, губернським і земським гласним по Київській губернії, повітовим – у Подільській.
В цей же час Ханенко очолює та успішно реалізує проект відкриття у Києві першого публічного музею - «Київського художньо-промислового та наукового музею імені імператора Миколи Олександровича», нині Національний художній музей України (по вулиці Грушевського, 6). Ханенко замовляв проект будівлі, керував будівельною комісією і навіть власноручно написав статут музею. Зводив будинок архітектор Владислав Городецький, а двох величезних левів, що перед шістьма колонами стережуть його вхід, створив італійський скульптор Еліо Саля.
Богдан Ханенко волів бачити майбутній музей на кшталт берлінського, тобто з центральною залою, оточеною бічними. У Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва України зберігається начерк плану з розрахунками, виконаний на іменному папері Ханенків. Колір облицювальної плитки, зразки скла для ліхтарів, матеріал для сволоків, породи граніту, поперечник каналізаційних рур, а пізніше – форма експозиційних вітрин, схематичний план виставок, добір співробітників, проблеми реставрації експонатів – усім цим та ще багатьма іншими справами займався Ханенко навіть тоді, коли вже були призначені офіційний директор М.Біляшівський і головний хоронитель В.Хвойка.
І останній штрих. Ханенко, будучи одним з основних фундаторів, відписав музеєві весь свій готівковий капітал (100 тисяч карбованців) з процентами “для задоволення його потреб”. 30 грудня 1904 року відбулося освячення першого публічного музею Києва.
До першого музею Ханенки передають значну частину своєї колекції – зокрема, безцінну археологічну збірку. Більшість тих предметів були знайдені під час археологічних розкопок на Київщині, які проводилися коштом Богдана Ханенка і за його безпосередньої участі.
Особливу увагу подружжя приділяло дослідженням історичних артефактів на території України. Саме їхня діяльність допомогла у відновленні та збереженні нашої спадщини. За результатами розкопок Ханенки двічі видавали шеститомний каталог “Старожитності Придніпров’я”. Археологічні розкопки на території України давали їм можливість віднайти стародавні коштовності. Одним з таких скарбів була перська чаша.
Перська чаша — срібна чаша епохи Сасанідів, найбільша цінність в колекції Ханенків. Унікальна коштовність була знайдена на Волині (і є доказом того, що вже 1000 років тому Волинь мала звʼязки зі східними народами), але згодом вивезена до Польщі. Загадковим способом Богдану вдалося віднайти і повернути її в Україну. Радянська влада 1935року шляхом обману вивезла чашу на виставку іранського мистецтва в Ермітаж. Відтоді в Україну вона не повернулась… А в 1987 році біля фото чаші, яка є власністю України, з’явився напис: «Це чаша Ханенків, надіслана в честь 175-річчя Ермітажу в дар відділу Сходу». Уявляєте рівень нахабства та цинізму?
Потрібно зазначити, що всі ці воістину титанічні зрушення в царині культурного будівництва змогла здійснити людина, здоров'я якої з молодих літ підточувала серйозна і підступна недуга. І що, на жаль, багато з подорожей Ханенків до Європи були пов'язані насамперед з потребою лікування Богдана, а не лише з жагою пізнання світу та придбання нових творів.
Подружжя Ханенків, як і велика родина Терещенків, маштабно підтримувало традицію меценатства. Ханенківські маєтки на Київщині та Поділлі стали осередками соціального захисту, освіти, культурного та господарського розвитку: в селах було відкрито ремісничі та художні майстерні, дитячі школи та училища для молоді, лікарні та сиротинці, там працювали за підтримки власниці самодіяльні театри, брукувалися вулиці, було проведено водогін та постала одна з перших в Україні сільських електростанцій.
В училищі та агрошколі навчали селянських дітей (а згодом і дорослих, для яких працювали вечірні курси) грамоти, усвідомленого господарювання й агрономії. З 1904 року в агрошколі розпочали роботу ремісничі майстерні: тут селяни опановували й удосконалювали навички ткацтва, вишивання, килимарства, виготовлення гобеленів, столярного ремесла, гончарства. Для збуту виробів народних майстрів Варвара Ханенко відкрила крамницю в Лондоні — й у такий спосіб давала селянам можливість заробляти.
У 1912 році Оленівська майстерня почала співпрацю з видатним художником Василем Кричевським — килими, виготовлені за його ескізами, експонувалися на виставці в Петербурзі, де їх відзначили золотою медаллю, а відтак розкупили колекціонери з країн Європи й Америки. Загалом на Київщині за підтримки Варвари Ханенко було створено шість подібних ремісничих майстерень.
Ханенки належали до фундаторів окрім Київського художньо-промислового й наукового музею (КХПНМ), ще й до попередника Національного музею історії України, — на відкриття в 1904 році подарували понад 3000 археологічних знахідок з власної колекції, зразки народної вишивки, традиційні килими. Надбаннями Ханенків пишається і Національний музей українського декоративного мистецтва в Києві: килими, вишиванки, підризники, гутне скло, народна кераміка. А в Художньому музеї зберігаються старовинні ікони з колекції Варвари Ханенко.
Богдан Ханенко помер у Києві 26 травня 1917 року і був похований на цвинтарі Видубицького монастиря. За місяць до смерті він доручив дружині важливе завдання – передати їхні будинок, книгозбірню та артзібрання Києву під музей світового мистецтва, який повинен отримати ім’я подружжя. А оскільки Богдан Ханенко був людиною діловою, то про фінансування музею в майбутньому він теж подбав — на ці цілі мали йти кошти від здачі в оренду приміщень у його дохідному будинку по сусідству, який він теж передавав місту.
Для Варвари Ханенко почалися часи тяжких випробувань - одна влада змінювалася іншою. Вона розуміла, що в такий непевний час колекція може опинитися під загрозою, і з подвоєною енергією працювала над каталогом, разом з директором музею В.Лукомським складала описи художніх творів, книжок, готувала експозицію, перевезла до Києва петербурзьку частину збірки. А коли до неї завітали офіцери з німецького окупаційного командування й запропонували разом із своїми мистецькими цінностями виїхати до Німеччини, після категоричного “ні!” вдова остаточно вирішує долю колекції.
Невідомо, яка влада переможе, але за будь-якої з них буде існувати Академія наук, – міркувала власниця однієї з найвартісніших збірок зарубіжного мистецтва в Україні. 15 грудня 1918 року, на другий день по вступі до Києва війська Директорії, Варвара Ханенко склала дарчу, якою подарувала свій палац, мистецьку колекцію та бібліотеку щойно заснованій Українській Академії Наук. Вона висловила також побажання, щоб при Музеї був створений Інститут історії мистецтв, і щоб Музей носив ім’я Ханенків.
Та після приходу радянської влади музей націоналізували, а Варвару з сестрою виселили з її частини будинку і вона доживала останні місяці життя у своєї служниці. Варвара Ханенко померла 7 травня 1922 року і була похована на цвинтарі Видубицького монастиря поруч із чоловіком. Довгі роки над могилами стояв дерев’яний хрест з написом “Ханенкам от Дуни”. Од вірної служниці.
Перед смертю Варвара загадала сестрі спалити весь родинний архів – світлини, щоденники, документи, листи, аби не дістались вони до “їх” брудних рук. Кого їх – зрозуміло. Отож, біографії цих незвичайних людей назавжди позбавлені багатьох фактів, і ми, мабуть, ніколи не дізнаємося про світ їхніх почуттів, думок і переживань…
Жоден з 10 пунктів умов передачі музею державі не був виконаний. Більшовицьке керівництво примусило Академію Наук прибрати з назви Музею прізвища його засновників, власників і дарувальників. З фасаду будинку Ханенків збили герб. Теперішній музей не має поліфункціонального характеру, замисленого його фундаторами: експозиція, науковий осередок з дослідження образотворчого мистецтва Заходу і Сходу, книгозбірня, лекційна зала. Радянське мистецтвознавство не поспішало віддати належне меценатам –за стільки десятиліть не вийшло жодної монографії ні про Ханенків, ні про Терещенків, ні про інших земляків-меценатів.
Унікальна збірка втратила багато своїх перлин. Всупереч волі Ханенків, більшовики розділили колекцію: частину експонатів через “Держторг” за безцінь продали до Сполучених Штатів Америки та Великобританії, щоб за отримані гроші закупити військове обладнання та техніку, чимало картин вивезли до різних російських музеїв. І лише малим відшкодуванням була передача музею частини другорядних експонатів із запасників Ленінградського вже Ермітажу. Також нацисти під час окупації у Другій світовій війні вивезли з Музею чимало картин, скульптур та гравюр.
Попри всі ці втрати, Музей продовжував працювати. А наприкінці минулого століття палац Ханенків був реставрований, відновлено й герб роду Ханенків на будинку, а Музею були повернені імена його засновників – Богдана та Варвари Ханенків.
Новітня історія музею складається теж не просто. 10 жовтня 2022 року неподалік від музею впала російська ракета. На щастя, будівля вціліла. Колекція Ханенків для українців та світу дуже цінна, тому працівники музею оберігають, дбають та охороняють експонати.
Колекціонування і любов до мистецтва стало справою, без якої подружжя Ханенків не уявляло свого життя. У Богдана та Варвари не було дітей, проте їхніми нащадками стали витвори мистецтва та музей подарований Києву.
